Сніговик і рефлексії про життя під час війни

Знаєте, друзі, коли відбувається черговий приліт по одному із українських міст із великою кількістю жертв, я завжди гризу себе тим, чи маю я моральне право писати про свій цілком щасливий (наскільки це можливо в умовах війни, що триває, але у своїй локальній бульбашці очевидно що так, можливо) день. Але згадую пости у фейсбуці, які поширює одна моя знайома, які пишуть публічні психологи якраз стосовно таких ситуацій, чомусь згадав допис @antorv про те, як вона відпочивала у Львові і нашу переписку в коментарях, коли писав, що я неодноразово запитував себе, чи можуть люди так безтурботно веселитися тоді, коли у когось горе. Не буду ще раз тут все наводити, але думка така, що такий куточок, де можна відпочити думками, хоч не надовго, має бути. То ж і сім'я точно має бути таким куточком, хоча мої діти добре знають, що йде війна (хоча Даринка більше розуміє ситуацію, бо старша, а от Маркіян - то інше, більша частина його життя (йому нещодавно виповнилося п'ять) - це час, коли триває повномасштабна війна, жахливо це усвідомлювати, але таке наше життя зараз).

А ще почитав стрічку в українській спільноті, є дописи від людей, яких безпосередньо зачепив сьогоднішній приліт у Кривому Розі, вони сповнені горем та гнівом. То ж я висловив свої співчуття, а ще погодився з думкою, що ми будемо надзвичайно щасливі, якщо (а хотілося б написати "коли") це болото з назвою "рассія" зникне назавжди. Але я цілком звичайні і нетральні дописи і їх я прочитав цілком буденно, не пропускаючи крізь призму сьогоднішньої трагедії. І це нормально. Бо ми постійно пишемо дописи про своє звичайне життя, в той час, коли десь хтось гине, бо це дуже масштабна війна, постійно відбуваються десятки чи навіть сотні бойових зіткнень і тому жертви є щодня, просто військових нам не озвучують (і не треба).

То ж, як прочитив в одному із дописів цукербуці, які поширює моя знайома, треба жити сьогоднішнім днем і насолоджуватися щасливими митями, бо завтра може і не настати (але все в рамках закону і морального кодексу звісно)5. А ще мене мучить думка, що можливо знову доведеться повертатися туди, де іноді щасливий спогад зігріває найкраще за будь-який інший вогонь і лише він дає надію і мету (бо ж ніхто не хоче, всі знаходять відмазки) і що ж тоді згадувати, коли здається, що кінець вже близько? Те, як ти постійно депресував, не цінуючи той момент що зараз і не розуміючи його цінність (а може саме ця мить - найбільш радісний і світлий спогад?)

Ну в тепер перейду до того, про що власне мав бути мій допис із самого початку. Як я писав у попередніх постах, позавчора випало дуже багато снігу, але вчора він вже почав танути. Сьогодні ж цей процес прискорився, бо ще й сонечко яскраво світило. А коли сніг мокрий, він ідеально підходить для того, щоб ліпити сніговика (до речі, той маленький сніговичок, який ми зліпили позавчора, сьогодні впав). Після обіду ми мали зробити це з Даринкою та Маркіяном, але син відмовився і не наполягав, бо ми його сьогодні не впускали до школи, бо сів голос, ймовірна ознака хворого горла. На кілька хвилин навдір можна було вийти, якраз щоб зліпити сніговика, але він не захотів. То ж дружина скористалася можливістю і його підстригла.

Даринка теж спочатку не захотіла і тут я вже хотів з нею сваритися, бо ж свій вільний час вона вирішила приділити планшету, але тут прийшла до неї подруга, що живе на нашій вулиці, то ж переконувати донечку вже не довелося. То ж я поки донечка одягалася, я почав робити снігові кулі для сніговика. Коли зробив три, Даринчина подруга запропонувала зробити четверту. Я спочатку хотів відмовитися, а потім подумав: чому б і ні? Зроблю сніговика-мутанта 😁. Під цю концепцію я зробив йому дві пари рук.

Проте потім дружина, яка спостерігала за усім цим дійством із вікна, одягнулася і вийшла надвір, щоб запропонувати цікавішу концепцію. Нижня, найбільша куля, нехай буде наче постаментом, на якому стоїть "нормальний" сніговик. А щоб це підкреслити, запропонувала використати старі дитячі черевики. Сказано - зроблено)).

Ще дівчата трохи побігали, покидалися сніжками, на фоні неймовірно красивого неба та вечора, що наближався.

Так і живемо. І я щодня дякую Богу за ще один прожитий день. За те, що провів його із сім'єю, за те, що він був мирним і спокійним і прошу цього ж для нас і для інших наступного дня. І знаю, що для всіх так, не буде, вже завтра хтось може не прокинутися чи не доїхати на роботу. Навіть я, хоча саме таку інформацію мозок чомусь відмовляється сприймати, просто відкидає думку про це , на автоматі. Лише зусиллям волі змушує його опрацьовувати таку можливість. Тоді повніше сприймаєш те, який день ти прожив сьогодні. І чи ти перед сном обійняв всіх, кого мав би.