Diary Game: Розповідь про поїздку до Київа.

Вітаю шановна спільнота! 💙💛

Багато хто з вас пише про похолодання, до нас воно теж прийшло. Я надумала випертись до майстерні ювелірної, бо зламалась каблучка, а одяг начепила не теплий, то змерзла як те цуценя..

Вітер, сніг зривався, я спробувала зробити його на фоні темних ялинок, а потім вже з дому знов зробила фото - дивіться скільки його нападало, що і криші білі. А він і досі йде.

І від того, що я так змерзла не віриться, що в четверг та п'ятницю ще було тепло і я в дорозі навіть куртку не вдягала.
13 числа зранку ми вирушили до Київа, прибули туди по обіду. Довелось в навігатор забивати адресу, бо я взагалі не знаюся на тому Київі.

Забрала я своїх півнів, та потім ми вирушили до друга мого чоловіка, який мешкає у Білій Церкві. Це ще майже 100 км.
По дорозі чоловік зрадів побачивши літаки, бо то його стіхія) Один прикрашав вхід до якоїсь забігаловки, а другий, то як пам'ятник минулому.

З друзями час завжди добре проводити. Ми повечеряли, поспілкувались та полягали спати, бо зранку другу на роботу, а нам назад в дорогу.

Тож зранку сніданок і ... поїхали!
В Білій Церкві дуже-дуже крутий дендропарк. Якщо буде у вас нагода, обов'язково туди заїдьте. Ми того не стали робити, бо зелені нема ще зовсім, а дивитись на сіре-жухле ми не схотіли.

https://www.alexandria-park.com.ua/

Погода була просто кайф. Небо красиве. Друг запропонував нам поїхати через Канів, бо то сменшує нам км.
Ну ми і їдьмо так. Дивлюсь в навігатор (бо я штурман 😍), а наш путь пролягає неподалік села Курилівка. А там у доньки чоловіка типу дача, хатинка в якій ніхто не живе. Заїдьмо? А чому б і...да!
Порадувало на горизонті поряд з тим селом вітряк. Тобто розвиваються люди..

Приїхали до села, а там вже велике фермерське підприємство зароджується. Розпитали. Чоловік (Панасович), який тут ще коли був колхоз, працював скотарем. Скот вирізали. А він зараз взяв справу в свої руки, купили вони техніку та займаються зерновими. Село потроху оживає. Запрошують до них приїздити, заселятись. Робота є і тут, і поряд птахофабрика та забойня.

Ну як я обійду курячу тему? ви ж розумієте:))

Провідали ми хатинку. Стоїть собі. Панасович цей каже, що село доглядає, дерева попиляли, траву косять. Ну добро!

Стали вирушати далі їхати, а на виїзді з села стоять людей багато, машини, воєнні хлопці. Шо таке???
Похорон....
Ми звернули на обочину дороги, вийшли з машини, зачекали та теж проводили в останню путь хлопця, життя якого забрав непроханий на цю землю ворог.
Дивуюсь, що можуть досі знаходитись нелюди, які за тЕ, щоб рашка перемогла нас та радіє нашому горю та нашім мукам.

Цьому хлопцю було лишень 26 рочків. В нього осталась молодесенька жіночка, яку він любив ще зі школи. А після школи вони одразу побралися, народили хлопчика. Зараз цей хлопчик напівсирота. Та це ще не вся біда.. Молоденька вдова носить зараз в своєму лоні другу дитинку, вона на 8-му місяці. Тобто дві дитини втратили батька.
Я наревлась на тому похороні, хоч нікого не знала ні в тому селі, ні тієї молодої пари...
Все село вийшло на похорон, стояли навколішки вздовж дороги допоки процесія не пройшла до цвинтарю.

Далі ми їхали деякий час мовчки, кожен зі своїми думками.
Аж поки не доїхали до Канівської ГЕС.

Вирішили зупинитись, скинути той настрій. Пофоткатись.

На виїзді нас зупинила поліція. Чоловік мій їхав 4км, але не зробив повну зупинку. А ще ми не встигли паски безпеки пристебнути. Ну от він і пристебався, почав розказувати скільки коштують штрафи. Але зробив тільки устне зауваження.

Але я, бляха, (вибачте за ругань) я в сказі - ми проїхали пів-України везучи два величезних зелених ящика. Проїхали чортову купу блокпостів і ні одна собака не зацікавилась що ж таке ми веземо. Ніхто!!!
Тобто я везу через стратегічний об'ект 2 військових ящика. з чим? а може в мене там взривчатка? Ви шо хлопці? Тільки гроші заробляєте на водіях? З самого Харкова і назад в Харків ми провезли ті ящики. То про яку безпеку йде мова? Чи ми захіщені нашими представниками влади, як себе називає поліція?

Короче тут ми спіймали інший настрій, ви поняли... Виїзджаємо на київську трасу, стоїть на зупинці молодий хлопець у військовій формі.
Звертаємо, зупиняємось. "Тобі далеко?" Короче, взяли його з собою.
Їдьмо, а він каже, що його перевели в іншу частину і він повинен добратись своїм ходом, за свій кошт, бо зараз ну дуже затримують зарплатню. М-ля... ви серьозно?

Накормила його чим було, цукерок надавала, в бардачку коньяк у фляжці - налила, з ним випила за його здоров'я, бо кашляє і так, добряче кашляє.
Довезли його до Пирятину, розпрощались. Тіки будь живий та неушкоджений, хлопче! 🙏🙏🙏

Поїхали далі. Їдьмо і радію я, що гарно працюють наші фермери. Навіть ті поля, що було не заорані роками, тепер під пахотою. Чи то самі українці, чи то вже скупили іноземці, я не знаю. А ви знаєте?

По дорозі небо змінювало свою красу. Гляньте-но як гарно!

Був довго гарний видовид, аж поки знов не вмішались люди..

Їдьмо та гадаємо, що ж то горить? Чи то палять суху траву, але дим занадто високий. Може приліть рашиської бляшанки? Схоже на те дуже...
Коли порявнялись, то так, дуже великий пожар та ще навколо розтягло по сухій траві. Тут на фото я не встигла, на швидкості, взяти в кадр споруди, які горіли.

Як же ж ми втомились! Аж ми, нарешті, вже в місті. Та ще треба було заїхати до магазину, купити для Мусі корм.

Додому добрались затемно. А місяць був червоний, аж кровавий.

І горизонт червонів на весь свій шир.

Ось я поділилась, нарешті, з вами своєю подорожью, бо для такого довгого допису тільки зараз знайшовся час:)
Дякую за увагу та за ваші голоси.
Вибачте, що зайняла ваш час, якщо було не цікаво)