Бориславський порцеляновий завод (Львівська обл.)

Вітаю, шановна спільнота! 💙💛

Сьогодні я вас хочу познайомити ще з одним заводом України та зробити невеличкий екскурс до книжки.
Мова піде про Бориславський порцеляновий завод (Львівська обл.)
Чули, що був такий?
Вмене є два вироби того заводу - дві дитячі чашечки. Ще хочу придбати ось таку таріль, та поки вона мені не зустрічається.
І, наскільки мені відомо, моєї "курячої" темі більш завод не випускав.

Одна чашечка на псхальну тему, дуже теплу для серця українця. І мені до продоби, що малятам робили такі чашечки.

А друга чашечка навчальна. Погано тільки, що навчає вона рус/яз. Але такі були часи... зросійщено було майже все.

Нині продукція Бориславського фарфорового заводу не асоціюється з творчістю якогось конкретного художника, скульптора, кола митців.
Причиною тому- слабке вивчення спадщини підприємства, що діяло з невеликими перервами упродовж 50 років (1964–2004 рр.).
Хоча насправді наразі й асортимент виробництва, й специфічні технології, котрі дозволяли виконувати крім фарфору, випуск якого тут був налагоджений від 1964 р., досить унікальний для українського ринку фабрикат з напівфарфору від 1972 р.

Про місто Борислав писав ще наш видатний письменник Іван Франко. Назва твору "Борислав сміється" (1880 – 1881 рр.) - повість присвячена опису страйку на нафтовому промислі в місті Борислав.
Залишу вам лінк на аудіокнигу

Конвеєр живописного цеху Бориславского порцелянового заводу, 1969.
Автор фото Борис Криштул.

Бориславський порцеляновий завод засновано 1964 року.
Маркування виробів:
з 1964 по 1965 - нафтова вежа;
з 1965 по 1974 - ялинка;
з 1974 по 1984 - тарілка з полум'ям.

З 1993 - ЗАТ "Фарфор".

Ось тут странічка ФБ, де ви можете більше подивитись на асотримент, який випускав завод.
https://www.facebook.com/Boryslav.porcelain.factory/

На даний час підприємство ліквідоване.

І ось про ліквідоване підприємство описано в книзі Галини Пагутяк "Сентиментальні мандрівки Галичиною"

Пан Зенон спитав тоді взимку, чи хочу я побачити те, що залишилось від фарфорового заводу. Я відповіла, що ні, бо запитав він просто із ввічливості. Йому страх як не хотілось туди їхати. Ці добрі люди, можливо, думали, що я відчуваю якусь ностальгію по Бориславу. Нічого подібного. Я відчувала відразу і якийсь потойбічний жах. Цей завод, конвеєр, біля якого я стояла цілий рік у дві і три зміни, комуністичні вивихи, хамуваті робітниці, які влаштували мені дідівщину, я не пригадаю жодного світлого моменту. Я знімала з рухомих полиць вже підсохлі тарілки чи горнята і ставила на гумову стрічку, яка везла їх у піч. Весь цикл робіт я пам’ятаю досі, тільки не знаю склад глини, з якої штампувався як посуд з написом "Общепит", так і всілякі чайні сервізи. Від глини розпадалась тканина на робочому халаті, в душі можна було підчепити що завгодно, 8 годин безперервно на ногах, а тоді вночі пустельна вулиця, якою я йшла сама майже кілометр, де були лише пустирі і склади, і не світили ліхтарі. Але не це було найгірше. Батьки ставилися до мене погано, з якоюсь зневагою, що я так низько опустилася і працюю на заводі. Хоч мені було всього дев’ятнадцять років і у мене все було попереду. Я рідко приїжджала в село. Я ненавиділа роботу, я пальцем не кивнула, щоб мене перевели до іншого цеху, де було цікавіше.

Досить було глянути на тих жінок, що вісім годин стояли, штампуючи форми, послухати, про що вони говорять. Річ не у важкій роботі, а в тому, що кожну з цих жінок можна було замінити автоматом. І мене також. Мій приятель писав мені, риторично запитуючи: "Як може маленька дівчинка працювати на великому комуністичному заводі?" Ні, не може і не повинна.Дорога до заводу була та сама: зарослий пустир з рештками бетону, тільки більше дерев. Брама і прохідна були цілі, а далі переді мною постав якийсь постчорнобильський пейзаж. Я врешті знайшла вхід і побачила цілу занедбану капличку. Її тоді не було, звичайно. А зараз вона вже нікому не була потрібна. Паперова ікона вицвіла, все припало пилом. Коли ми поверталися з роботи, нас обшукували, чи не несемо крадений посуд. То були часи тотального дефіциту. Майже всі крали й виносили сервізи. Мені теж пропонували, але я відмовилась.

Завод був розібраний. Спершу все металеве, потім цегла. Я полазила трохи по руїнах адміністративного корпусу зі слідами перебування бомжів, і на повислих над прірвою сходах раптом відчула панічний страх, бо мені здалося, що хтось іде. Причулося. Знадвору будівля без даху виглядала так, ніби її пожерла гусінь. Як це буває з листям капусти. Всі інші будівлі майже зникли, тільки попереду був ще цілий склад, де порались робітники. Виявилось, вони теж виколупували блоки і цеглу. Буває, що це роблять алкаші за пляшку на замовлення добропорядних господарів, а буває отак цивілізовано. Чорт, я могла нарватися на мафіозі! В таких місцях, куди навіть в сонячну днину жодна нормальна людина не поткнеться, можна ховати все. Я вже надивилась бойовиків і трилерів, тому тихенько повернула назад. Власне територія нагадувала постіндустріальний парк, і було навіть приємно поміж високих дерев невідомої породи, а в траві сюрчали коники.

Мені було байдуже до заводу, але ті люди, що пропрацювали тут по двадцять років, воно їм боляче, бо вони стали гвинтиками цієї великої машини, котра обіцяла їм спокійну старість і відчуття заводського патріотизму Але вони не отримали нічого, тільки приниження. Хоча якби той патріотизм виявився справжнім, завод би працював і досі. Але гвинтики звикли, щоб за них усе вирішували. Пан Зенон недовго пробув при заводі, і не він його розвалив, а тому знайшов у собі силу бути громадянином Борислава.

==========================
😪Та чи треба плакати після того, як своїми руками руйнуєшь щось ?

На цьому питанні і залишу допис...

До побачання в наступних дописах!
Дякую за увагу 💞