Валерій Залужний «Моя війна»
Це книжка - не про російсько-українську війну (яку автор обіцяє описати в двох наступних частинах трилогії «Наша війна» та «Їхня війна»). Ця книжка - про Валерія Залужного і його життя. Впродовж всієї книги часовий простір переносить читати від пізнього Радянського союзу до наших днів, від 90х до 2014, від 80х до 2020х. «Це розповідь про мене. Для людей, які мене особисто не знають. Це оповідь про мою приватну війну.»
Одним з найцікавіших відкриттів для мене є те, що продовж всього життя, Залужний багато читав. Ще з дитинства, коли в школі зачитувався російською літературою (щоб справити краще враження на дівчину-однокласницю). Книгу «Мій шлях у задзеркалля» Володимира Горбуліна, всю в помітках підписує у автора на зустрічі. Але читає й ворогів - Герасимова. Читає і сучасну літературу - в цій автобіографії Валерій Федорович згадує і цитує поезію Максима Кривцова. Швидше за все, на ідею написання книги вплинув двухтомник Черчилля «Спогади про Другу світову війну»: «Задум розповісти про Другу світову війну прийшов до Черчилля ще зі вступом на посаду прем’єр-міністра 1940-го, а отже, на той час йому було вже шістдесят шість. І цей погляда на обкладинці немов промовляв до мене: ну що, хлопчику? Подужаєш?»
Десь в цей час і я читав ці мемуари Черчилля (Видавництво Жупанського, 2018). Ця книга завдяки Олексію Жупанському потрапила і в нашу невелику бібліотеку підрозділу і з того часу стала однією з найпопулярніших серед особового складу.
Важливість читання в житті Головнокомандувача можна підкреслити ще й такою цитатою: «… А ще знаю, що всього навчать лише книжки. Бо лише вони відкриють невідоме і покажуть, як мислити. Книжка навчить кожного бути людиною, навчить полюбити інших. …»
Ще декілька моментів, які запам’ятались:
В 1997 молодому курсанту гадалка передбачила майбутнє: «Я побачила війну. Страшну. У нас, тут. А ти там найголовніший».
Дуже атмосферно зображено містечко Новоград-Волинський (Звягель). Завдяки детальним описам, адреса можна навіть скласти туристичний маршрут «Звягель Валерія Залужного»
Атмосферно описана будівля Генштабу в Києві і бункер та життєві моменти звідти
Історія «обміну» нерозголошення таємної інформації на інтерв’ю в «Вашингтон пост»
Дружина Залужного, ще перед його призначенням Головнокомандуючим, передбачила війну
В цілому книжка показує Валерія Залужного дуже людяним. Навіть книжка є така книжка «Залізний Генерал. Уроки людяності», авторства Людмили Долгоновської, його помічниці. Але також ця книжка залишає й багато питань:
Не зрозуміла історія зі смертю дитини
Зовсім незрозуміла історія з затриманням в аеропорту Бориспіль в 2019 році
«Тиск, який чинився на мене як всередині України, так і за кордоном, був величезний.» - Чому б не додати на цю тему більше інформації й деталей? Хоча, можливо, про це буде більше в наступних двох книгах. Просто відчувається занадто велика недосказаність й дипломатичність
Хто був «Той» («друга людина в державі»), хто приїздив на фронт в 2015 і так недолуго себе показав. Чому б не назвати вже по імені (і так, при бажанні, журналісти можуть ідентифікувати хто це був, ну або власна прес-служба «Того» все-одно дізнається, що Залужний подумки його послав)
Перед призначення Головнокомандуючим: «Я закінчив університет, здобув спеціальність дипломата, очікував на вступ до аспірантури й уже бачив себе, на жаль, не у Збройних силах.» - А де він себе бачив? Чому б не сказати про це. Тому що, якщо Валерій Федорович бачив себе дипломатом - то якраз і досягнув цього.
Ну й напевне найголовніше питання, яке цікавить багатьох: чи піде Залужний в політику?
Звісно, відповісти на це питання не було ціллю книги. Як мінімум, тому що будуть ще 2 книжки.
Але люди задавались, і задаватимуться цим питанням. З одного боку, в тексті є момент, де в контексті Мінських угод 2015 року та припинення вогню, Залужний пише: «Не зупинятимуся на оцінці дій керівництва. Мені, тоді молодому полковникові, та й тепер, не хотілося б ставати на місце тих людей».
А з іншого боку - сам факт написання автобіографічної книжки - це вже певна заявка. В цій книжці Залужний постає не кадровим пост-радянським військовим, який піднявся кар'єрними щаблями, а ефективним менеджером, який просувався далі завдяки невпинній роботі над собою, позитивним результатам, управлінському таланту.
Моя політологічна інтуїція підказує, що швидше за все - так, піде. Але не обов’язково посада Президента буде ціллю. З огляду на любов Валерія Федоровича до дипломатії та міжнародної тематики, це може бути посада Міністра закордонних справ, в коаліційному уряді.
«Моя війна» - написана з точки зору представника військово-політичної еліти, який хоч зараз, можливо розмірковує на березі Нормандії чи в посольстві в Лондоні, чи війна закінчилась особисто для нього. Але йому є що згадати і є що сказати.
Наприклад, якщо хоча б один командир, після прочитання книги, сприйме серйозно і почне втілювати наступне (цитати зі сторінки 224) - це вже буде чудово.
«Багато хто зі мною не погоджується, але освіта і підготовка військового керівника повинні триматися на трьох китах.
Перший - ідеологічна підготовка, яка має ґрунтуватися на історії нашого народу й історії його боротьби.
Другий - підготовка і розвиток якостей лідера, які мають враховувати національні особливості й менталітет, релігію й звичаї, розвиток власних можливостей. З повагою ставлюся до методик здобуття успіху, які транслює інфоциганство, але такий підхід має бути поза нами.
І, нарешті, третє - спеціальна академічна, енциклопедична підготовка, де знання основ озброєння, стратегії, тактики, спеціальних понять і термінів є фундаментом для ухвалення правильних рішень.»