Міжнародний день боротьби за права жінок

Ці дні — з 5 по 8 березня — це якісь муки для мене. Я сильно ненавиджу і зрізані квіти, і пластик, в який їх загортають, і сексизм, з яким цей день чомусь досі відзначають. Не терплю ні токсичної фемінності, ні патріархальної чуми. Щороку я маю надію: ну, може, вже буде без цієї мішури? Може, нарешті, ми робитимемо щось важливе у цю дату?.. Але ні: з року в рік те саме лайно: весна, краса, квіти, весна, краса, квіти. Просто розпач.

Я намагалася достукатися до колег: нумо, мовляв, організуємо тимбілдинг або феміністичну гру проведемо. Але ні, їм хоч кіл на голові теши: подавай тюльпани і локони, вино і хі-хі.

Якби не було війни, були б фемпаради чи марші, а зараз нічого такого нема. Тож залишається просто ігнорувати цю дату, ніяк не вшановуючи здобутки суфражисток, феміністок і профеміністів. Сумно.

Цю важливу дату занехаяли в ссср (де знищували будь-яку боротьбу за права чи то жінок, чи то чоловіків), а зараз ніяк не можуть реабілітувати, бо наше суспільство ще незріле як громадянське, досі надто малий процент жінок, які хочуть і можуть брати на себе відповідальність за своє життя, воліють приймати рішення. І досі великий процент чоловіків, які утримують провладні позиції за допомогою токсичної маскулінності. Але час обов'язково все розставить по місцях, якщо йдемо таки в Європу, а не в шаріат.

Контент у мережі — це теж весна-краса, ніжність та схожа байда. Але я вклала свою посильну лепту: створила з дизайнером інформаційні картки про жінок, які зробили історично важливі відкриття / винаходи / вклади. Розповсюджувала їх на бізнес-сторінках, які адміню. І сюди закину.

Я виросла в оточенні справжніх жінок, сильних і впевнених у собі. Тим паче у непрості часи. Тим паче у периферійному місті. Тож ніхто з жінок мого роду і подруг сім'ї не був маминою черешенькою. Всі вміли і газовий лічильник прикрутити, і мішок трави кролям на горбі приволокти, і два дротики спаяти, і палету з керамічною плиткою винести на третій поверх без ліфта. Вміли, могли, практикували, незалежно від того, чи чоловіків не було зовсім, чи були, але зайняті іншою роботою.

Тому коли зараз мені з кожного чайника напарюють якусь "жіночність", згідно з якою треба робити селфі раком у лосинах або крутити волосся на дайсон за 25 тисяч, колоти по 5 кубиків в губи чи якось ще калічити своє тіло, це не викликає нічого, крім зневаги, огиди, відрази до людей цієї планети. Що допустили таке, що ведуться, що поширюють всю цю дикуху.

Клініки досі пропонують послугу "лікування целюліту". Целюліту, Карле! Лікування! Коли нічого подібного в списку хвороб не існує. Тобто, пропонують фуфломіцинами впливати на природою задуману рельєфність жіночих стегон! (І просто гребти гроші). Це абсурд і пиздець, Карле! Це все одно, що намагатися мастити маззю лікоть, аби він більше загострився! Розчарування цими людьми, і все...

В час війни, коли людей на фронті не вистачає, нашій владі варто більше залучати жінок до війська. Я дізнавалася цей нюанс: коли чоловіка мобілізовують, наша компанія продовжує платити йому повну зарплатню, роками, бо то по мобілізації. А от якби я, якби будь-яка жінка вирішила піти зараз по контракту, то, вгадайте? Так, їй би запропонували спершу звільнитися, а тоді підписувати собі, що хоче. Бо це не мобілізація. То це вже рівність чи все ще є нюанси?

Роботи дуже багато. Але основна — зі свідомістю самих жінок. Поки вони масово прагнутимуть займати в суспільстві інфантильну позицію, поки пускатимуть шмарклі над тюльпанами, я чогось просвіту не бачу. Бо це як діти, до яких не доходить. А коли настирливо пояснювати, вони або заплачуть, або зроблять навпаки. Тому варто просто залишити їх в спокої і дати час, щоб подорослішати — як суспільство.

Борімося — поборемо.