Мій сЕКЗ (або щоденник екстракорпорального запліднення) | 09.03.2025

Привіт, друзі. Я вирішила, що в мене є пряма потреба писати про мої репродуктивні потуги на Steemit, щоб мати змогу пізніше структурувати події, факти і перечитувати все, коли виникне потреба. Кому таке читати не ок / неприємно / нецікаво, прошу проходити повз і не лишати негативних коментарів — це для мене дуже важливо.

Така вже я людина, що не можу закриватися в собі і мовчати, варитися в своїх роздумах і фобіях: треба це або висказати, або виписати. А ми з партнером вирішили не казати про наші спроби зробити дитину ні батькам, ні друзям: бо раптом не збудеться, не вийде, а вже натринділи два мішки вовни. Тому писатиму сюди — раптом, це принесе моральне полегшення.

Отже, з 25 лютого по 6 березня я щодня, строго по годиннику і двічі на день фігачила собі в живіт уколи з гормонами. Вранці — фоліграф, ввечері — декапептол. А в четвер, 6 березня, о 22:30 вколола собі в ногу (зовнішня частина стегна) 2 уколи овітрелу: це запустило процес овуляції.

В суботу, 8 березня, я відмітила жіночий день жіночніше нікуди: ходила на пункцію, де під наркозом з мого лівого яєчника вилучили аж 10 ооцитів. Це гарний результат (для порівняння, в кінці листопада було лише 5 ооцитів).

Цими днями десь в клінічній лабораторії відбувається спражня магія: мої ооцити схрещують з найсильнішими сперматозоїдами мого партнера і вирощують з них ембріончики людини in vitro (тобто "в пробірці").

Зараз я продовжую гормональну терапію (у вигляді вагінальних свічок двічі на день), а в четвер іду на процедуру переносу ембріону в порожнину матки. Він до того часу підросте і окріпне в пробірці. І на тому етапі вже треба робити так:🤞

Дуже хвилююся, але постійно нагадую собі, що не можна хвилюватися, що ключ до успіху — абсолютна відсутність стресу і дуже якісне харчування.

Перша спроба ЕКЗ повністю пішла по пизді через стрес, який мені влаштували на роботі 22 листопада 2024 року. Я вже якраз почала колоти гормони, а після того шоку, спричиненого моїм керівництвом, я не могла ні їсти (буквально, їжа не лізла в горло через внутрішню здавленість), ні спати нормально. Мною так трясло, що кілька тижнів серце вискакувало з грудей, я захлиналася від образи за таке ставлення, агресії, гніву, болю, несправедливості. Тому не дивно, що з мене витягли лише 5 ооцитів, і ті на трієчку, а з тих ооцитів вдалося виростити один-єдиний ембріон — решта ембріонів деградувади (тобто, просто не вижили).

Той один нещасний ембріон перенесли в мене 5 грудня, а вже 11 грудня з мене почало виливатися. Уявіть силу стресу. Лікарка була здивована, сказала, що ще такого не бачила, щоб місячні хлинули раніше строку при таких дозах гормонів, які мали до останнього тримати ембріон всередині і сприяти його прикріпленню. Але вже побачила. І я теж.

Тож цього разу я налаштувала себе не реагувати на будь-який стрес навіть під ракетами і шахедами: глибоко дихаю, буквально гладжу себе рукою то по голові, то по животу, прошу моє тіло слухатися мене і виконувати все так, як ми запланували.

Відтепер я максимально позитивна і не сруся ні з ким, не нервуюся, не стресую. 😌😃 Це наказ самій собі і прохання до Всесвіту, який мене оточує.