Емоційний шок та сильний стрес на роботі
Слайд з презентації на тренінгу від ООН Жінки — про важливість збереження психічного здоров’я нації
Тиждень тому я пережила шок. Не надто короткий, не надто тривалий, але інтенсивний. Мені всадили не те щоб ножа у спину, а так, лезо від мультитула. Всадила колега, особа, яка йшла позаду. Підступно і неочікувано. Хоча й сплановано заздалегідь. За допомогою прийомів введення в оману, виклику в мене дружніх поривів, прохань про допомогу з усім підряд, розведення мене на щирість, мімікрування під слабеньку ідіотку і жертву обставин, тотального запудренням мізків оточенню, пускання пилу в очі, клянчання і бідкання.
Рана від мультитула — це вже не легкі тілесні, але й далеко не тяжкі. Всього лише середнячок (як там пише Кримінальний кодекс? тілесне ушкодження, що спричинило значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину). Ну, десь так і було: я тиждень спала на третину менше, бо мене приголомшив рівень підступності, щоразу виривала зі сну агресія на себе, що не розпізнала зла у свій бік; їла на третину менше, бо все хотілося ригати. Бачила на третину менше добра навколо, бо на мить здалося, що всі гомо сапієнси — просто наволоч, якою керують гроші та ілюзія влади (ахаха, оце от особливо смішно).
Але та хвиля підтримки, яка накотила на мене від десятків людей, продемонструвала: добро є, справедливість є. І самодурка тут абсолютно не я. Я подякувала кожній колезі, яка написала мені чи прийшла і сказала все усно. Це були жінки, лише жінки, жодного чоловіка. Але згодом я отримала море підтримки і від чоловіків, вже не пов'язаних зі мною роботою. Свого чоловіка. Свого найкращого університетського друга. Ціную.
Такий вже світ: інколи трапляються клоунеси і клоуни на життєвому шляху, що ж поробиш. У нас цілий президент — блазень, пана Генерала вирішив нагнути. Генерал прогнувся, але не зламався. А я тим паче не всралась ламатись: бо де президент, а де лушпайка з тупим мультитулом. До речі, я вірю: коли (не якщо!) Залужний вставатиме, то так переїбе своїх кривдників, що полетять зуби, і навіть вставлені у дуже дорогих стоматологів. Полетить їхня пиха і їхні маски. Чи мститиму я? Ще не знаю. Це ніколи не було моїм стилем. Але тут прямо хочеться.
Дивуюся собі трохи, як філігранно я змогла стримати напади гніву (так, так, раніше не могла, а зараз обросла товстою шкірою). Ох, ця дорослість))) А було б весело трохи випустити пару, заробити якийсь адмінштраф, чи що))) І якби мене запитали: "Was it worth it?", я б із насолодою розтерла забитий кулак, закотила очі та зацитувала Еріка Картмана: "Totally".
Ви не в курсі, яка я спеціалістка на роботі, тому не зможете оцінити ситуацію. Але, принаймні, я виписалася, і мене ще на йоту легше:)
Upvoted! Thank you for supporting witness @jswit.
Випустити свої емоції завжди корисно і справді стає легше, ще одна функція наших блогів, окрім заробітку/підробітку/пенсійних вкладень (потрібне підкреслити) і архіву спогадів (це моя особиста фіча).
Ахрєнєть...
Я в шоці (це якщо зовсім культурно)...
Ну, як мінімум, позов до суду я б точно подав і вичавив зцієї ситуації максимальне покарання від держави. А далі хз, варіантів помсти безліч, та чи принесе вона очікуване "удовлетворение"?
А агресію треба розрядити (груша, крик на природі, тарілки і тд...) а то ясність розуму дуже страждає під її впливом.