Подорож до гори Тавор. Церква Преображення Господнього

Коли починається друга половина відпустки, а ти досі толком не відпочив, з’являються думки про раціональність використання вільного часу. Понеділок видався днем спонтанних рішень. Ми з дружиною встали рано, щоб вирішити одну давно відкладену “на потім” справу — здали аналіз крові. Так, життя заганяє нас у вир циклічних дій, і коли приходить час трохи вийти за межі балансу під назвою “час / дії”, раптом розумієш, що не можеш собі цього дозволити. Святкові дні — найкращий для цього час, яким обов’язково треба скористатися, це шанс встигнути, не порушивши той самий баланс.

Після візиту до лабораторії в поліклініці ми поснідали в одному арабському кафе, аби не повертатися додому. Чому саме в арабському — через свято Песах у більшості кафе виключають з меню борошняні вироби, приготовані на заквасці, а по-друге — о 9-й ранку дуже важко знайти відкрите кафе саме в тому районі, де ми перебували. Персонал у кафе був дуже приємний, а за кулонами на шиях офіціантів я зрозумів, що вони католики, а не мусульмани. Так що все ок. Після сніданку ми задумалися, де провести час, бо всі дні до того були зайняті підготовкою до переїзду, у дружини були термінові й складні замовлення, наша спільна втома від усього дійшла до максимально допустимого рівня. Ми пройшлися по списку місць, де вже бували раніше, але жодне з них не викликало бажання повторно їхати туди. Що ж, час спробувати щось нове. Сьогодні наш пункт призначення — гора Тавор.

Гора Тавор.

Спершу кілька слів про це місце. Гора Тавóр (або “Фавóр”, на івриті הר תבור) розташована в Нижній Галілеї, приблизно за 9 кілометрів від Назарета. Висота гори приблизно 588 метрів. У християнстві вважають, що саме на цій горі відбулося Преображення Ісуса Христа, тому на самій вершині зведено два монастирі — один православний, другий католицький. Причому кожен з них вважає, що знаходиться саме в точному місці Преображення. Ну, між ними всього нічого — метрів 500. Також ця гора часто згадується в Біблії: і як межа земель трьох колін Ізраїлевих, і як форпост, ця гора бачила римлян і хрестоносців, війни з перемогами й поразками. На початку ХХ століття на вершині гори Тавор були збудовані два монастирі: католицький — на місці монастиря Танкреда (XI століття), та грецький православний — на місці візантійської церкви. Це якщо коротко.

Сьогоднішній день порадував прохолодною погодою, зранку навіть намагався накрапати дощик. Ми виїхали з Хайфи за навігацією Google Maps, дорога обіцяла зайняти не більше 70 хвилин. По дорозі нам відкривалися чудові краєвиди — зелені пагорби з полями і лісами вдалині, недавня короткочасна спека ще не встигла висушити всю зелень, і пейзажі залишалися чудовими, як узимку. Один відрізок дороги півтора року тому лише будувався і там був тимчасовий проїзд. Сьогодні на його місці я побачив доволі складну розв’язку з кількома кільцевими виїздами на інші траси. Слідуючи вказівкам навігатора, я з’їхав за маршрутом, але щойно від’їхав від розв’язки на кілометр — маршрут перебудувався так, що мені треба було повертатися в попередню точку, яка залишилася позаду. Схоже, нову дорогу ще не внесли до Google Maps, тож мені довелося зробити величезне коло. В результаті додалося приблизно 20 хвилин дороги. Буває.

Біля підніжжя гори розташовані два арабські села: бедуїнське Шіблі та інше арабське село Дабурія. Цю поїздку я планував ще на лютий, але тоді на вихідних щось не склалося, а в один з найзручніших днів нам просто захотілося відпочити після важкого робочого тижня, і зрештою ми нікуди не поїхали. Але в ті дні я трохи присвятив часу вивченню цих двох населених пунктів, бо шлях до гори проходив через них. У першому випадку через Дабурію, у другому — через Шіблі. Тоді часи були менш спокійні, кілька разів на тиждень траплялися теракти, мусульмани виглядали менш нейтральними, ніж сьогодні. Про доброзичливість я взагалі мовчу. Тож, за моїми спостереженнями, безпечніше було їхати через Шіблі — саме туди ми і поїхали сьогодні. Все пройшло без пригод, на мій подив людей на вулицях Шіблі було дуже мало, а ще на свята багато ізраїльтян їдуть у такі туристичні місця, щоб якось цікаво провести час. Тож крім нас тими дорогами їхало багато любителів “внутрішнього” туризму.

Джерело: Steem Atlas

Підйом на гору був дуже крутий. Дуже вузька й дуже звивиста дорога, поруч — урвище. Справжній серпантин. Зустрічні машини проїжджали дуже повільно і обережно, ледве вміщаючись у вузькому проїзді. Повороти дуже різкі, доводилося викручуватися повільно на першій передачі. Спочатку я грішив на себе, думав, що справа в моєму невеликому водійському стажі (3,5 роки), але ні — інші водії поводилися не менш обережно. І тільки одне мене тішило в той момент, що зворотній підйом перетвориться на спуск.

На парковці біля входу на територію монастиря було дуже багато машин. Я не уявляв, як знайду собі вільне місце. Але мені пощастило — буквально на першому колі серед припаркованих авто хтось вирішив виїхати і місце звільнилося. Я навіть не підозрював, що стільки ізраїльтян-євреїв приїде дивитися на християнські монастирі — ті самі люди, які зневажливо кривляться, коли мова заходить про християнство. Я хоч і не релігійна людина, але християнство мені ближче, ніж будь-що інше.

Оскільки православний монастир сьогодні був чомусь зачинений, ми вирішили відвідати католицький — Базиліку Преображення Господнього. Вхід на територію монастиря починався з кам’яної арки, зробленої з грубого каменю в античному стилі. Я не знаю, наскільки арка давня, скоріш за все — відреставрована, а напис “2018” на головних воротах ймовірно стосується року реставрації. На кам’яній арці висіла табличка з написом “TRANSFIGURATIO D.N.I.C. PRIVATE PROPERTY”. Я й не сумнівався, що це приватна власність монастиря. Але праворуч від воріт був відкритий об’їзний асфальтований прохід, тож ми пішли далі тим шляхом.

За кам’яною аркою дорога переходила в довгу алею, вкриту асфальтом. По обидва боки дороги росли кипариси. Дерева були доглянуті, основи стовбурів побілені, а крони дерев створювали густу тінь і утворювали своєрідний “зелений коридор”. Уздовж всієї довжини алеї тягнувся старий кам’яний паркан, укритий мохом і дрібною рослинністю. Він зберігся ще з часів будівництва монастиря — початку XX століття.

Коли ми дійшли до кінця алеї, побачили зачинені ворота і біля них натовп людей. У той самий момент я вже відчув щось недобре. Вхід був зачинений. На табличці справа від воріт були вказані години відвідування монастиря, а перерва тривала з 12:00 до 14:00. На моєму годиннику було 12:45. Прикро було те, що я завжди перевіряю години роботи туристичних об’єктів перед відвідуванням, а про обідню перерву не було ані слова. Інші відвідувачі також були неприємно здивовані. Причому дехто з них приїхав з гідами на туристичних автобусах. Одна з жінок серед відвідувачів навіть накричала на охоронця, що ніхто у них не оновлює години відвідування на загальнодоступних інформаційних ресурсах. Я запропонував дружині не чекати відкриття монастиря і поїхати назад, а дорогою десь зупинитись і на щось подивитись. Але перспектива спонтанності мою дружину не вразила. Вирішили чекати. А час очікування вбивали прогулянкою по території у зоні пішої досяжності.

Головний вхід на територію монастиря зачинявся розсувними металевими воротами. У центрі воріт був встановлений великий червоний хрест, по кутах якого ще чотири менші хрести. Це Єрусалимський хрест. Він пов'язаний з християнством, хрестоносцями та орденом Святого Гробу Господнього.

Отже, кілька слів про церкву Преображення Господнього. За інформацією з релігійних джерел саме на цій горі відбулося Преображення Ісуса Христа. Правда це чи ні — не мені судити. Нібито Ісус явився перед трьома учнями, осяяний божественним світлом. У давні біблійні часи запам’ятовувати точну локацію цієї події ніхто не став, тому православний і католицький монастирі розміщені в приблизній зоні Преображення, похибка може становити два-три кілометри. Але ця невелика неточність не заважає туристам і паломникам милуватись архітектурою храму, молитися й робити селфі на тлі стародавніх святинь.

Будівля праворуч від монастиря.

Цей самий монастир був збудований францисканцями у 1924 році за проєктом одного італійського архітектора, звали його Антоніо Барлуцці. Цей архітектор був відомий на початку XX століття тим, що реалізовував свої проєкти на Святій Землі, на той час — у Палестині. На горі Тавор до зведення цього храму були ще давніші споруди. Наприклад, на території церкви Преображення досі збереглися залишки монастиря хрестоносців XII століття.

Загалом храм дуже гарний і доволі непогано зберігся для столітньої будівлі. У центрі знаходиться головний зал зі входом у центрі, по боках дві башти, які символізують пророків Мойсея та Іллю. Високі вхідні двері виготовлені з дерева або облицьовані деревом — тут складно сказати. Дизайн дверей включає символіку цього місця — в квадратних ячейках дверей вирізані з дерева характерні хрести.

Усередині храму — мозаїки, вітражі, вівтар. Ще говорять про одну особливість: щороку 6 серпня, у день свята Преображення, сонячні промені проходять через вікна й освітлюють вівтар, створюючи сяйво. Дуже символічно. Цікаво, хтось перевіряв це явище?

У дворі на території церкви розташований дуже охайний квітучий сад. Підлога викладена бежевими кам’яними плитами неправильної форми. По обидва боки від головного входу і до самого монастиря викладені з каменю підвищення (я не знаю як їх правильно назвати), на яких висаджено квіти, також там стоять вазони з кактусами та ще якимись рослинами. Навколо також ростуть кипариси, фікуси й сосни.

Pope Paul VI

А це щось інше...

У правій частині саду навпроти церкви встановлено пам’ятник Папі Павлу VI (Pope Paul VI). За деякою інформацією, він був активним борцем за просування католицизму, а в 1964 році відвідав Святу Землю. Пам’ятник встановлений на згадку про паломництво.

У лівій частині саду я помітив старовинний сонячний годинник, вмонтований у кам’яну стіну. На світлому камені вигравірувані римські цифри, а стрілка відкидає тінь, за якою можна визначити час. Якщо на моєму годиннику було рівно 2 години дня, то сонячний показував 1:30. Я міг би припустити, що це середній час між зимовим і літнім, але скоріше за все годинник бреше, тому що просто погано налаштований.

У тій же лівій частині саду, де я помітив сонячний годинник, виднілися залишки древніх будівель храму, там же висіла табличка з написом “BENEDICTINE CHAPEL”. Цілком можливо, що колись там проводились розкопки, а ці залишки старовини трохи облагородили й залишили як є — як культурну та релігійну спадщину для відвідувачів цього релігійного комплексу.

Ми з дружиною обійшли монастир з лівого боку й побачили кам’яні сходинки, що вели вгору до невеликої прибудови з каменю, а коли ми піднялись туди — відчувалося щось на кшталт балкона. З цієї прибудови відкривався заворожуючий вид на долину Бейт-Нетофа, яка вважається частиною Назаретських гір. Край цієї прибудови огороджений високою решіткою, тому фотографувати було дуже незручно — доводилося просовувати руки з телефоном між металевими прутами. Як ви вже здогадалися, додаткового комфорту ця решітка не створювала, але більше користі вона приносила адміністрації монастиря, запобігаючи взаємодії відвідувачів-дебілів з конструкцією цієї прибудови. Не дуже гарно виглядає, але менше головного болю.

З висоти на території монастиря відкривається мальовничий краєвид на зелену долину. Внизу видно невеликі населені пункти, на фото внизу — бедуїнське містечко Шіблі, а трохи далі — регіональний центр Кадурі. Внизу на схилах пагорбів помітні плантації дерев, а вдалечині — поля зелених і жовтих відтінків. По землі повільно повзуть тіні від білих хмар. Сьогоднішній день трохи прохолодніший, у цьому регіоні повітря набагато чистіше — без смогу й пилу. Тому видимість сьогодні чудова і територія проглядається на десятки кілометрів.

Наша прогулянка наближається до кінця. Перед від’їздом ми вирішили трохи пройтися по місцевості за територією монастиря. Було надзвичайно зелено, дорога тягнулась уздовж плантації зі старими оливковими деревами, за якими відкривався гарний вид на долину. Місцеві жителі тримали тут на схилі пагорба невеликі сільськогосподарські угіддя, вдалині ми помітили корів, що паслися. Тут панувала чудова тиха атмосфера, відчувався неймовірний спокій якого нам так бракує в місті.

Спуск з гори, як я й очікував, був легший. Як у плані витрати пального, так і технічно. За весь час перебування на території монастиря ми добряче зголодніли, тому дорогою додому зупинилися на першій автозаправці, щоб купити щось поїсти. Волі випадку, саме на тій станції де ми вирішили зупинитись арабська родина тримала шаурменну — і це в рази краще ніж якийсь зариганий сендвіч із холодильника двохденної давності. Вибачте, шварму в лаваші я не сфотографував. Обід вийшов набагато ситнішим ніж я очікував, і мене навіть охопило занепокоєння щодо подальшої пильності за кермом, бо після ситного обіду мене майже завжди хилить у сон. Але ні, обійшлося.

Ось така історія. Хто дочитав до кінця — дякую!

Залишки монастиря хрестоносців XII століття.